Проблема визначення свідомості

Походження свідомості

Категорія свідомість є вихідною для аналізу всіх форм духовного життя людини. Незважаючи на це, питання про визначення свідомості і її походження є одним із найбільш складних у філософії.

Можна виділити чотири можливих варіанта розвитку свідомості. Перший – божественний, сформований у рамках релігійного світогляду, – полягає в тому, що свідомість людини є божественним дарунком, який разом з людиною властивий тільки Богові. У такому випадку свідомість як дарунок божественний постає властивій людині відразу після її появи. Другий варіант космічний. Він пов'язаний з тим, що невизначена кількість років тому на землі з'явилися перші живі космічні прибульці, які й заснували весь рід людський. Третій – розкривається відповідно до концепції панспермії, відповідно до якої людина з'явилася з тих первинних органічних кліток, які були занесені на планету Земля метеоритами. Подальша їх еволюція призвела до зміни форм життя. І нарешті, четвертий варіант – еволюційний, якого дотримується більшість учених і філософи-матеріалісти. Перші дві моделі – абстрактні і позаеволюційні, другі дві – еволюційні. Правда, є ще одна – містична модель, якої дотримуються на Сході (переважно в Тібеті і Індії) і в якій так само розглядається еволюція мислячих істот на Землі, але її важко віднести до наукових концепцій, скоріше, вона нагадує релігійну модель, тому що наші попередники за таким сценарієм володіли надзвичайною могутністю, а на Землі скоріше відбувалася не еволюція, а деградація розумного і духовного начала. Перші дві моделі розглядати немає сенсу, тому що ніякої достовірної інформації про божественно або космічне походження людини немає. Третя модель у цілому за виключенням початку зводиться до четвертої. Тому доцільно розглянути тільки четверту.

Свідомість – одне із центральних понять історії філософії. Протягом усього періоду дослідження сутності свідомості були значні труднощі з її визначенням. Це пов'язане з тим, що про саму свідомість ми можемо судити лише за рядом непрямих ознак, тоді як сама свідомість не спостережувана.



У первісному суспільстві, коли не було чіткого розмежування між людиною і природою, стиралася грань між різним началами людини, матеріальним і ідеальним, душею і тілом. Такий первісний стан свідомості одержав назву синкретичности, яка пов'язана з тим, що в неї в нерозчленованій формі перебувають зачатки знань, вірувань, оцінок ситуацій. У релігієзнавстві така форма свідомості одержала назву фетишизм. Людина, згідно фетишистських уявлень, не може мислити предмет, якщо вона не бачить його перед собою, тому що душа (демон) речі є укладеною в самій речі. Мислення ж може здійснювати пізнання тільки за допомогою того, що є причетним до нього (у даному випадку через душу речі). Тому свідомість первісної людини була примітивною і скованою. Людина могла мислити про речі тільки в присутності самої речі. Справжньою революцією в первісній свідомості був перехід від фетишизму до анімізму. Останній тип первісної свідомості характеризується тим, що душа (демон) речі виділяється із самої речі, отже, людина тепер могла мислити річ навіть у її відсутності, тому що та частина речі, що причетна до свідомості, її душа була тепер вільна від самої речі. Цей перехід був пов'язаний з найважливішою зміною самої свідомості, з появою теоретичного мислення.

Один з моментів становлення свідомості на Стародавньому Сході (переважно в Древній Індії) пов'язаний з існуванням особливого процесу сомопізнання, який отримав назву медитація, відповідно до якого людина зосереджується на своїх образах та певних ідеях, відволікаючись від усіх інших думок. З точки зору древніх індусів цей спосіб самовдосконалення може бути використаний для тренування пам’яті. Він й дотепер використовується во многіх релігійних сектах і нерелігійних організаціях як можливий спосіб становлення релігійного складу психики.

У Древній Греції тривалий час свідомость розкривалася як в'язка і аморфна сутність. Більш того, людина у цей час так і не відокремила себе від міфологічного (попереднього, по суті первісного) способу мислення. В давньогрецькому суспільстві вся система мислення була побудована на незримому переході від релігійно-міфологічного мислення до філософського. Так, логос (світовий розум) у Геракліта одночасно є і вогонь (першоречовина, з якої все відбулося), і смисл речей, і основа свідомості. Більш того, у Древній Греції відбувався процес онтологічного перетворення свідомості людини, у якому послідовно розкривалася сутність різних структур свідомості, то здійснювалося становлення ієрархії свідомості. І тому, що весь цей процес проходив у рамках формування філософського світогляду, можна зробити висновок, що в самому загальному смислі філософія і є наука про свідомість: жодна інша наука не брала й дотепер не бере на себе сміливість трактувати сутність свідомості і буття людини. У багатьох натурфілософських школах у Древній Греції душа розглядалася як матеріальна першооснова (повітря – в Анаксімена, рух найтонших атомів – у Демокріта і т.ін.).

Софісти жили в епоху, коли найбільшими цінностями були знання і мудрість Вони, намагаючись розібратися у властивостях і здатностях людини, дійшли до розуміння того, що збагнення істини не є долею тільки лише людського розуму, більш того, немає жодної структури свідомості, яка мала б однозначне відношення до пізнання істини. Але якщо істини немає ні в розумі, ні в чуттєвості, але є одні лише думки про істину, то єдиним критерієм істини може бути тільки сама людина з усіма її властивостями. Найбільш значимий висновок із софізму зробив Сократ, який показав своєрідність актів свідомості і виділив її особливу структуру, що надалі стала йменуватися розсудком. Він встановив, що єдиною цінністю в людині є її душа. Але об'єктивний зміст цих актів свідомості виявив лише учень Сократа Платон. Він виніс цей зміст в особливий світ – світ ідей і обґрунтував, що мислення (і сама свідомість) без наявності цих ідей (ейдосів – вічних незмінних зразків усякої речі) взагалі неможливо. Наділивши світ ідей самостійним існуванням, Платон чітко розмежував ідеальний і матеріальний світи і протиставив ідеальне і почуттєво-сприймане в людині.

Античний лікар і вчений Гален, спираючись на досягнення медицини й науки того часу, зумів побудувати систему медичних знань, багато ідей якої і дотепер лежать в основі сучасної медицини. Наприклад, він один з перших зумів відокремити свідомість як здатність до розумових і вольових актів від інших проявів психіки.

Іншими словами, античні філософи і вчені не тільки розмежували різні області знання (тобто сприяли становленню наук), але й зуміли виявити складнеий характер психіки і свідомості людини.

У цілому розум в античності розкривався як синонім універсальної закономірності світу (логос), розсудок – як особлива зона оперування поняттями, чуттєвість – як джерело мнимого (недійсного, неістинного) знання про навколишній світ (як той інструмент свідомості, які робить думки про світ). Психіка виявилася як особлива область буття людини, яка є більш широка, ніж окремі області діяльності: свідомості, розуму, розсудку або органів почуття. Психіка переважно асоціювалася з діяльністю людської душі, яку хоча й намагалися визначити, але лише за допомогою функцій самої свідомості (наприклад, Аристотель розрізняв вегетативний, почуттєвий і інтелектуальний види душі). Однак у цілому її прояви носили загадковий характер.

У середньовіччя свідомість трактувалася як надсвітове начало (бог), що існувало до природи і створило її з нічого (така концепція одержала назву креаціонізм). Розум трактувався як атрибут Бога. Однак, незважаючи на крайню і радикальну зміну уявлень про свідомість, які не мали нічого спільного ні з філософією, ні з наукою, філософи цього періоду внесли істотну корекцію в розуміння душі. Зокрема, у концепціях Августина і Дунса Скота, душа, що включала і свідомість, поставала активним началом. За Августином, душа, що включає віру й перевершує розум, постає рухливою і здатною до пізнання власної діяльності. Теорія внутрішнього досвіду свідомості надалі зіграла важливу роль при розробці вчення про самопізнання. Середньовічний мислитель Фома Аквінський розглядав внутрішній досвід як спосіб самозанурення і спілкування із всевишнім за допомогою розуму. Він також розробив вчення про сутності розуму, відповідно до якого тільки в богу інтелект є сутність, тоді як у людині – лише потенцією сутності. От чому інтелект у різних людей розрізняється і є параметром індивідуальним.

У Новий час французький мислитель Р.Декарт запропонував розглядати свідомість з погляду її основного механізму – самопізнання. Розвиваючи цю теорію, він дійшов до висновку про наявність у світі тільки двох субстанцій; одна з яких є матерія (з єдиним атрибутом довжиною), інша – свідомість, основною властивістю якої є мислення. Душа тільки мислить, а тіло тільки рухається. Безсумнівна першість в цієї ієрархії Декарт відводить розуму.

На противагу Декарту, що суворо розмітив всю сферу розумної свідомості, німецький філософ і математик Лейбніц висунув ідею про несвідому психіку. Нарешті, в епоху Просвітництва (XVIIІ ст.) французькі матеріалісти (наприклад, Ламетрі), спираючись на заново відкриту науку психологію (науку про людську психіку), обґрунтували і розвили положення про свідомість як особливу функцію мозку.

Фундаментальні філософські теорії про абсолютну і відносну свідомість розробили представники німецького класичного ідеалізму. І.Кант, прагнучи розв'язати загадки породження нового знання в кожній з трьох фундаментальних наук: математиці, теоретичному природознавстві і метафізиці, – розвиває вчення про три відповідні до цих наук зони людського пізнання: чуттєвості, розсудку і розуму. У кожній з цих зон він розрізняє дві області апріорного і досвідченого знання. Канту вперше вдалося показати, що тільки в межах досвіду розсудок має законне застосування. Якщо ж він забуває про це, намагаючись пізнавати надлюдське абсолютне знання, то приходить до суперечності з розумом. Звідси Кант прийшов до висновку, що вся попередня філософія існувала на основі цієї ілюзії і була суперечливою, а також знайшов свої знамениті антиномічні положення (протиріччя розуму) про те, що світ має початок у часі і одночасно не має, що світ має просторові границі і у той же час не має. Кант провів границі застосування всіх можливих видів пізнання: почуття, розсудку, чистого і практичного розуму, – і тим самим розробив умови для всіх подальших розробок «науки про свідомість». Можна, по суті, сказати і інакше: Кант розробив першу в історії загальну «науку про свідомість» і тим самим повернув філософію в русло її природного розвитку, який було знайдено ще в античності.

Гегель, критикуючи Канта за його вчення про внутрішню єдність свідомості, затверджував, що потрібно говорити не про єдність свідомості, а про її історичність. Він вважав, що внутрішня свідомість людини (суб'єктивний дух) у процесі свого розвитку протягом життя повинна проходити той же шлях, що проходило людство протягом своєї історії (об'єктивний дух), тому свідомість особистості визначається історичними формами суспільного життя. Гегель «намалював» гранично можливу картину «життя свідомості» у рамках класичного мислення.

Після Канта, що розробив граничну можливу ієрархію структур свідомості, і Гегеля, що розкрив гранично можливий спосіб еволюції свідомості (у формі духа), європейська філософія опинилася у тієї риски, за який класичне уявлення про свідомість було вичерпано. Подальше звертання до класичної філософії для рішення проблем свідомості було безглуздим. Це й явилося тією незримою межею, за який, з одного боку, вся подальша філософія розвивалася в дусі двох протилежних напрямків: неокантіанства і неогегельянства, а з іншого – виявився неможливим розвиток уявлень про свідомість у класичному (лінійному або абсолютному) аспекті. Весь подальший розвиток філософії як «науки про свідомість» виявився некласичним (нелінійним).

Діалектичний матеріалізм і наука в XIX – XX ст. розглядали свідомість як функцію мозку, відображення об'єктивного світу, необхідну сторону практичної діяльності людини. Свідомість, відображаючи об'єктивний світ, обумовлюється природною і соціальною реальністю.

Одна із центральних концепцій свідомості, що проходить через всю історію європейського мислення, пов'язана з її етимологією. Латинська назва свідомість переводиться як спільне знання. Тому концепція ототожнення свідомості зі знанням одержала значний розвиток (все, що ми знаємо, є свідомість, і все, що усвідомлюємо, – знання).

Однак є філософи, які не погоджувалися з таким підходом. Наприклад, І.Кант вважав, що знання про трансцендентальний суб'єкт, який знаходиться у свідомості, в принципі неможливо (тому що за самим визначенням трансцендентальне є те, що перебуває за межами досвіду).

Якщо до кінця XIX ст. вважалося цілком обґрунтованим досліджувати сутність свідомості, то у кінці XIX ст. з'ясувалося, що такий підхід неправомочний. Американський прагматик У.Джеймс засумнівався в реальній наявності сущого, яке іменується свідомість. Наприкінці XІХ ст. біолог Т.Гекслі висловив припущення, що створити наукову теорію про свідомість у принципі неможливо. Не погоджувалися з такою позицією інші психологи і філософи кінця XIX в. (В.Вундт, Ф.Брентано, К.Штумпф, В.Дільтей та ін.), які вважали, що наукові дослідження можуть бути пов’язані тільки з окремими сторонами свідомості; її ж сутність не може бути виражена, незважаючи на те, що сама свідомість дана в переживанні суб'єктивним образом. Представники неопозитивізму (Л.Вітгенштейн, Д.Остін та ін.) говорили про проблематичність вираження сутності свідомості в поняттях. Екзистенціаліст Ж.-П. Сартр затверджував, що свідомість – це феномен «ніщо», про специфіку якого не можна сказати нічого конкретного.

Наприкінці XIX – початку ХХ ст. феноменологі (Ф.Брентано, Е.Гуссерль, Ж.-П.Сартр) запропонували принципово новий підхід до розуміння сутності свідомості – інтенціональний. Відповідно до їх уявлень, інтенціональність – основна властивість свідомості, що полягає в спрямованості свідомості на предмет. Такою властивістю володіють всі види і акти свідомості: сприйняття, думки, уявлення, емоції, бажання і т.ін.

У цілому в ХХ ст. склалася ситуація, коли практичне вивчення свідомості проводилося дуже інтенсивно, тоді як філософське і наукове дослідження опинилося позбавленим будь-яких істотних підстав. Вивчення свідомості у ХХ ст. проводилося або за допомогою аналізу умов її існування, або шляхом конкретизації її якостей у загальній життєдіяльності людини, або за допомогою інтенціональності.

Із невизначеності того, що є свідомость, випливають всі труднощі її дослідження. У сучасній філософії вона визначається як становище психічного життя індивіда, що включає суб'єктивні переживання подій зовнішнього світу і життя самого індивіда, а також відповідальність і звіт за своє життя. Свідомість може бути розглянута як вищий рівень психічної діяльності людини і розкрита як універсальна здатність людини здобувати, зберігати, перетворювати і відтворювати знання, забезпечувати регуляцію ціннісних орієнтацій людей. Тому вона включає всю системну ієрархію різноманітних процесів: почуттєвих (відчуття, сприйняття, подання), розумових (які включають роботу з поняттями, судженнями, умовиводами і т. ін.), емоційних, вольових, мнемонічних (процесів пам'яті), уяви, інтуїції, спогаду і т.ін. Особливу групу станів свідомості утворюють процеси переживання і віри: сумнів, переконання, радість, пригніченість, бажання і т. ін. Треба розрізняти два різних вектори спрямованості свідомості: екстраверсія – свідомість, орієнтована на зовнішній навколишній до людини світ, і інтроверсія – свідомість, орієнтована на внутрішній світ людини. До різновидів останнього можна віднести самосвідомість, саморефлексію, самооцінку і т. ін. Отже, у самому загальному виді можна розрізняти три підходи до класифікації форм свідомості: когнітивний (пізнавальний), феноменологічний (пов'язаний з інтенціональністю) і по її спрямованості (усередину себе або на навколишній світ).


7256866385545366.html
7256948117411909.html
    PR.RU™